ФАКТИ З ІСТОРІЇ

У «Граматиці слов’янській» (1648 р.) Мелетія Смотрицького звателный стоїть на п’ятому місці перед місцевим відмінком. Смотрицький так тлумачить його значення: звателный єстъ/ имже зовемъ: человче.

---

Звичний для нас сучасний термін «кличний відмінок» уперше використав Агатангел Кримський в «Украинской грамматике» (1907 р)., наголошуючи, що в українській мові кличний відмінок у звертаннях на називний замінити неможливо і не потрібно.

Прорадянська художня література намагалася сформувати думку, що звертання у кличному відмінку — це пережиток минулого, ознака меншовартості наріччя, якою спілкується мовник. Часто зі звертаннями у кличному відмінку передавали репліки старшого покоління сільської місцевості, неосвіченого люду.

КЛИЧНИЙ ВІДМІНОК В ІНШИХ МОВАХ

Наголосимо, що кличний відмінок у звертаннях зберігає не лише українська, а й західна та південна групи слов’янських мов:

• у болгарській мові кличний відмінок (звателен падеж, вокатив) утворюється за такою ж аналогією, як і в українській, додаванням до основи закінчення -е, рідше -ю, -о, а також заміною -а на -о:

• у польській мові у кличному відмінку (wołacz) ставлять іменники шляхом заміни закінчення, а іноді й зміни основи слова (як в українській). Є чіткі правила формування звернень для слів жіночого і чоловічого родів з різними закінченнями, наприклад:

• у чеській мові утворення форм кличного відмінка (vokativ, volatel) відбувається теж, як і в українській:

Кличний відмінок застосовуємо не лише для звертання на ім’я, а й за професією, національністю, видом занять, приналежністю до спільноти, спілки, гурту, за місцем проживання, віком, статевою приналежністю тощо:

Леоніде, маляре, українко, художнику, студентко, парафіянине, членкине, волинянко, юнко, чоловіче, практиканте, спортсмене, вокалістко…

ЗВЕРТАННЯ В ДОКУМЕНТАХ

Функція звертання в кличному відмінку була і залишається дуже важливою в діловому листуванні.

Наведемо приклади використання форми кличного відмінка у звертаннях у документах від найдавніших часів.

Варто зазначити, що навіть графіті на стінах Софії Київської ХІ — XVIII ст. містять суто українські граматичні форми звертань у кличному відмінку: владико, Стефане, голово.

…...……………………………………………………

За часів козацько-гетьманської доби основним способом передавання офіційної інформації між усіма ланками управління були службові листи. Цікавим є те, що функції літературної мови в гетьманській державі в різні періоди виконували водночас кілька мов: церковнослов’янська, староукраїнська, латинська, польська, російська.

Паралельне функціонування кількох мов дає нам змогу ширше глянути на використання звертань у кличному відмінку. Так, наприклад, гетьманські листи до польського короля Владислава ІV оформлювались у гетьманській канцелярії польською мовою та містять звертання у кличному відмінку, що яскраво демонструє українсько-польські традиції, які залишились у правописі й донині.

Гетьманські офіційні листи доби Данила Апостола написані українським козацьким скорописом із традиційним уже використанням кличного відмінка для звертань.

Якщо адресатом були чиновники Російської імперії, то, звісно, листи писали мовою, наближеною до російської. А після указів Петра І 1720 р. про заборону друкувати книжки українською мовою та за новим указом його онука Петра ІІ від 1729 р. усі державні постанови й розпорядження мали перекладатися з української виключно російською мовою. Такі вимоги цілеспрямовано нівелювали самобутність козацької України, інкорпоруючи її до складу Російської імперії.

Варто зауважити, що форма звертань у листах набуває іншого значення — з форми прояву поваги до адресата як до рівного партнера чи поважної особи перетворюється у форму висловлення покори і «раболєпія» — догоджання, низькопоклонства чи підлабузництва:

Отже, кличний відмінок — це не потакання давнині, як намагалася нам нав’язати радянська влада, а історично вкореніла форма іменників, що утворюється під час звертання. Важливо знати свою історію і вивчати старовинні документи, що, зокрема, зберегли свідчення уживання звертання у важливих тогочасних паперах. Завдяки цьому переконуємося, що наша мова сформувалася давно і постійно розвивається, а кличний відмінок є одним із показників її самобутності, індикатором, що визначає код нашої ідентичності.

……………………………………………………………………………………

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Пропонуємо деякі біографічні факти про видатних діячів XVI — XVII ст., які зробили великий внесок у розвиток української мови, науки й культури і працювали з багатьма науковими працями, документами, зокрема листами. Варто наголосити, що нижче подані не всі твори цих діячів, а лише деякі.

У 1602 р., як писав Петро Могила, Зизаній мав сан ієрєя. Також із джерел відомо, що з 1612 по 1618 р. він був священиком соборної церкви у місті Корці.

Наукова й літературна спадщина

Лаврентій Зизаній удосконалив і збагатив слов’янську лінгвістичну термінологію, видав і відкоментував низку теологічних творів.

Перший в історії українського й східнослов’янського мовознавства розробив та застосував більшість основних лексикографічних методів упорядкування словника. Його «Лексис…» був зразком і основою «Лексикона» Памва Беринди, російських азбуковників.

……………………………………………………………………………………

Був слухачем лекцій у Вроцлавському, Лейпцизькому, Віттенберзькому й Нюрнберзькому університетах як прецептор (учитель і наставник) молодого князя Богдана Соломирецького.

Приблизно у 1608 р. прибув до Вільна, де, ймовірно, викладав у братській школі. Був діячем Віленського православного братства, за його дорученням виступав із полемічними творами.

Приблизно в 1615 —1618 рр. викладав церковнослов’янську та латинську мови в Київській братській школі, був одним із перших її ректорів.

У 1618 р. повернувся до Вільна, де в Святодухівському монастирі постригся в ченці.

Влітку 1627 р. у Дермані обіймав посаду архімандрита Дерманського монастиря, що знаходився на території володінь брацлавського воєводи князя Олександра Заславського, який був католиком. Після того як Мелетій склав присягу вірі, папа Урбан VIII у червні 1631 р. надав Мелетію Смотрицькому посаду (титул) ієраполітанського архієпископа.

Помер 1633 р. в селі Дермань (нині Здолбунівський район Рівненської області).

……………………………………………………………………………………

Відомостей, які дійшли до наших днів зовсім мало. Народився Павло, ймовірно, на Івано-Франківщині, про це свідчать місцеві діалектизми, що увійшли до його словника. Де він навчався, — невідомо, проте, він став найосвіченішою людиною свого часу.

Памво Беринда вів активну друкарську та просвітницьку діяльность. До нас дійшли його вір-ші, передмови й післямови до виданих ним книжок, гравюри. Був пострижений у ченці у Львові.

У 1620 р. дістав звання «протосингела» (головного), а згодом став архітипографом, тобто завідувачем друкарні.

Памво Беринда був високоосвіченою людиною: мав уявлення про багато мов, серед яких німецька, староукраїнська, грецька, далматська, давньоєврейська, латинська, польська, сирійська, словацька, чеська, слов’янська тощо.

Належав до гуртка Балабанів, що об’єднував українських культурно-освітніх діячів першої половини XVII ст. Мав звання протосингела Єрусалимського Патріарха.

Помер 13 липня 1632 року в Києві та був похований у Києво-Печерській лаврі. Існував його надгробок із написом на плиті:

«Памво Беринда, коректор книг і управитель типографії печерської, протосингел святого отця патріарха єрусалимського, людина вчена, залишив «Лексикон словенороський» і по трудах чернечих, сповідничих і друкарських тут спочив».

Перший словник української мови

Тогочасна українська мова була доволі розвиненою. Нагадаємо, що українська була основною мовою для великої території і мала діалекти (багато збереглося донині). Оскільки нею послуговувалися для листування, документування життєвих і господарських (майнових) процесів, то, звісно, була потреба виробити точність у тлумаченні слів для однозначності вживання у документах. Такою «літературною» або мовою документів (офіційних листів, наукових творів) стала церковнослов’янська. Це було зручно, оскільки її можна було вважати міжнародною, бо вона була зрозумілою людям, які розмовляли тогочасною українською, слов’янською, польською, чеською, московською тощо.

Перший словник української мови Памва Беринди вийшов друком 20 серпня 1627 р. під назвою «Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє». Учений-лексикограф працював над ним майже 30 років, продовжуючи вносити корективи у свою роботу навіть під час друку.

У словнику 6 982 слова написані церковнослов’янською мовою того часу, де подається тлумачення і переклад українською. Сам словник складається із двох частин: «Лексіконь» та «Имена свойственная», в якому зібрані загальні назви неслов’янського походження, тлумачення топонімів й антропонімів.